Reviews by blockade_billy

Скотт Уокер це унікальний музикант, бо мало в кого у творчості можна почути таку неймовірну дистанцію між раннім та пізнім матеріалом. Але навіть у ранньому, навіть у цьому альбомі каверів періодично є щось таке ледве вловиме, певний НЕРВ чи якась така некомфортна атмосфера - щось, що вказує на той авангардний матеріал, який Скотт почне робити пізніше.

Класний, майже канонічний сінтіпоп 80х. Деякі пісні настільки сподобались, що я дотягну оцінку до 4х тут, але загалом мабуть поставив би 3.5 десь.

Перша половина альбому (окрім знаних хітів тут ще є моя улюблена Don't Bother Me) сильно краще за другу. Загалом я не дуже люблю бітлз до того як вони відкрили для себе наркотики, оцей весь поп-ритм-енд-блюз 60х, ні.

Багато моїх друзів любили біч хаус на початку-середині десятих, а я якось не викупав. Більш того, у 2016 я навіть попав на їхній сет, який мені видався дуже нудним і я навіть до кінця не достояв.

Але цей конкретний альбом мені скоріш сподобався ніж ні. Дуже тепла і в якомусь сенсі романтична музика, такий собі дрім-поп для заспокоєння (як напевно і будь-який дрім-поп). Коротше слухав з задоволенням, 3.5.

Я б сказав що кантрі-американа грейтфул дед це скоріш не моє, ніж моє.

Але тут теж є хороші пісні типу наприклад хіта Friend of the Devil.

Коротше трійка стабільна.

Це гурт чомусь повністю пройшов повз мене, хоча назва ж звісно на слуху. Тож це перше знайомство з Everything But The Girl. Мені подобається така танцювальна холодна урбаністична музика. Дуже приємний вокал. Місцями це все майже тріп-хоп нагадує.

Коротше я б сказав що Walking Wounded це хороший осінній реліз для прогулянок містом. Між 3.5 і 4.

Ну, в цілому непогана американа, особливо початок альбому якось жваво пішов. Але після середини я зловив себе на думці що нудно. Загалом 3.

Не можу сказати що я колись був у захваті від музики Стіва Альбіні, але в мене стійке враження що саме цей альбом біг блек я взагалі ніколи не слухав. І дарма! Мені сподобалось - кріпова атмосфера, контроверсійні тексти, драммашина, нойзові гітари. Гарно.

Я не великий фанат готіки в музиці (за винятком кьюр мабуть, але там трохи інший настрій), втім скажу чесно що цей альбом слухати було доволі цікаво. Причому кінцівка навіть краще ніж початок пішла мені, десь починаючи з Mask якраз найбільш забавні та експериментальні пісні йдуть. 3.5

Ще одна спроба послухати палп з таким само результатом як завжди. Щиро не розумію чому цей гурт став популярним. Але однойменна пісня більш-менш ок, тому поставлю 2.

Альбом дуже хайпував у свій час, Them Changes звучала звідусіль, але я визнаю що витримати цілий альбом тандеркета мені важко що тоді було що зараз.

Коли він на фітах, то це прикольно, але в повноформатному режимі всі його модерн джаз приколи мені швидко приїдаються, не знаю. Трек Tokyo хороший.

Мені завжди здавалось що елітарність джаза та "складність" цієї музики дуже переоцінена. Тим більше якщо мова йде про класичний джаз - він ніколи не був чимось елітарним і не задумувався таким, це просто музика певної форми й певних сенсів, зовсім не обов'язково бути музичним критиком чи ще кимось, щоб її любити.

Але це я до чого - я дуже давно почав цікавитись джазом, напевно десь з 2007го року, коли я почав більш-менш досліджувати цей стиль. Але по-справжньому я полюбив жанр після того, як послухав Sketches Of Spain Майлза Девіса та Гіла Еванса, було в цій музиці щось несхоже на стандартний хардбоп.

Але це я до чого [2] - загаданий альбом Мінгуса мені видається дуже нестандартним, навіть якщо брати усю безліч варіацій джазової музики, яка існувала у 50-60 роках. Це один з моїх улюблених альбомів у жанрі і на мою думку він може сподобатись тим, хто не любить джазєц або не цікавиться їм зовсім. Чого я власне згадав скетчес оф спейн - тут теж присутня оця південна атмосфера, яку важко якось сформулювати словами, але вона дуже органічно вплітається в основну канву, яку вигадав Мінгус (нагадаю - він переважно басист, але й композитор всього альбому). Вважається що це типу балет, але навіть якби ми того не знали, "візуальність" Black Saint дуже сильна, це музика яка буквально створює образи. Дуже фактурна і характерна. Можна тут ще додати цілий абзац про те якою цікавою особистістю був сам Мінгус, що нотатки до альбому писав його психотерапевт і так далі, але це не так важливо.

Головне тут, це власне сама музика - суміш джазу, блюзу, якогось кабаре, "співучих" духових і навіть іспанської гітари. Треба ще сказати що структура композицій сильно відрізняється від класичного бібопу чи хардбопу. Так, у ті часи коли вже був фріджаз, когось здивувати складними структурами було неважко, втім саме таких альбомів дуже мало. Тим більше умовно "концептуальних". Мені на пам'ять приходить, наприклад Out Of The Cool того таки Гіла Еванса, але хоча там теж оркестр і теж музика досить кінематографічна, такого ефекту як Black Saint вона не викликає. І навіть якщо просто відкинути все це, тут купа топових мелодій, якщо взяти хоча б основні, навколо яких розвиваються всі 4 композиції - це прям топ і запам'ятовуються вони легко.

Резюмуючи - я фанбой Мінгуса, а цього альбому тим більше.

Хіпанський гуфі психоделік фолк з 60х. Я одразу уявляю погано постарівшу пародійну комедію нульових, де показують хіпанську комуну, в якій всі курять траву, приймають ЛСД і обімаються, а частина людей навколо вогня співає щось під гітару і флейту - саме так і звучить цей альбом. Жах

Прекрасний "концертний" альбом Тома Вейтса (як відомо публіка просто сиділа в студії щоб імітувати атмосферу маленького джаз клубу). Не та його ера, яку я люблю найбільше всього, але це топ.

Класика

Альбом сильно затягнутий, але тут достатньо цікавих моментів. Втім, порівняння з Ніком Дрейком і Елліоттом Смітом мені здаються недоречними.

Цікаве знайомство загалом, я б ще повернувся до цього релізу. Поки 3.5 (ближче до 3)

Я люблю нарлс барклі, але цей альбом як на мене сильно програє їм. Особливо друга половина максимально нудна. 2.5

Пам'ятаю десь на перших курсах універа я слухав супеграсс, але чомусь переважно їхній альбом Road to Rouen ну і дебютний трохи. А цей пройшов повз.
Загалом типова британська (бритпоп?) музика тих часів. 1997 взагалі був дуже потужним на британські релізи, які вже стали культовими (типу be here now або urban hymns) і In It For The Money напевно трохи загубився серед них.
Але альбом непоганий. Майже панковий по стандартам бритпопа.

Другий альбом Стівена Стіллза у цьому списку. І хоча перший мені не дуже сподобався, цей виявився ще гірше, бо тут дофіга кантрі (такого як я не люблю) + йде він більше години.

3.5

Завжди любив цей альбом, якийсь він комфортний і затишний. Асоціюється в мене з гарними часами.